Він навчався на історичному факультеті Вінницького педуніверситету, захоплювався психологією, бальними танцями та ораторським мистецтвом. Сьогодні Артур – офіцер підрозділу спеціального призначення, який виконує бойові завдання й зберігає унікальний внутрішній спокій.

Про шлях до війни, психологію бою та котиків – у інтерв’ю далі.

«Історичний факультет обрав не випадково і не дарма»

– Чому ви обрали саме історичний факультет? Ви любили вивчати історію?

– Це був проміжний етап, щоб згодом рухатися далі. Вчитися було цікаво: студентське життя в педагогічному університеті – це щось. Виступи, команди, ігри, ролі, веселощі… Я був скрізь і всюди. Мабуть, на парах мене було менше, ніж на концертах (усміхається). Та історія, психологія, українознавство – усе це тоді закладало в мені фундамент, який тепер дуже допомагає.

«Історія, психологія і війна – дивний, але корисний коктейль»

– Ви захоплювалися психологією. Чи допомагають ці знання сьогодні?

– Так. Я вивчав психологію колективного несвідомого і маніпуляції. І коли це все накладається на військовий досвід, виходить хороший інструмент. Наприклад, можна прогнозувати поведінку ворога, розуміти логіку його дій і на крок випереджати.

А ще це допомагає тримати власну психіку. Зберегти голову – важливіше за все інше.

«На війну я йшов не романтиком, а підготовленою людиною»

– Як формувалося ваше рішення піти на військову службу: це був імпульс чи результат тривалого внутрішнього вибору?

– Була лише дитяча мрія, але доросле життя внесло корективи. Я – за сім’ю, за мирне життя. Та коли в країні війна, треба бути чесним із собою. Я розумів, що треба готуватися: медицина, вогнева підготовка, безпілотні системи. Думав тверезо: якщо йти – то підготовленим. Так я і потрапив у бажаний підрозділ, де служу досі.

«Будда» – мій позивний і моя сутність»

– Розкажіть про свій позивний

– «Будда». Я справді спокійний навіть у моменти, коли над головою літає щось небезпечне. Можу ввімкнути музику, запалити аромапалички і продовжувати робити те, що треба.

Вірю у фаталізм: моє мене знайде, якщо час. А якщо не час – буду жити. Страх не має сенсу там, де ти не можеш вплинути на ситуацію.

«Наші ритуали – це не містика, а повага до невидимого»

– Маєте якісь ритуали перед завданнями?

– Їжа – ось найкращий ритуал (сміється). Але є традиції: ми не кажемо «останній», тільки «крайній». Не говоримо: «Як у нас сьогодні тихо». Бо вже перевірено: скажеш – прилетить.

«Справжня мотивація – це люди»

– Які внутрішні опори чи мотиви не дозволяють вам здатися навіть у критичних ситуаціях?

– Є три, так би мовити, пункти. Перший – близькі. Хлопці ставлять на перше місце жінок, дітей, батьків. Ніхто не хоче, щоб вони бачили війну.

Другий – колектив. Це вже не просто побратими, а клан. Люди, які в таких самих умовах, із таким самим тягарем. Між нами – довіра, яку не купиш.

Третій – дім. Я був у зруйнованих містах, де в покинутих будинках лежали фотографії дітей, родинні альбоми. І я розумію: я не хочу, щоб так виглядала моя Вінниця, мій дім. Це мотивує тримати лінію.

– Як, на вашу думку, громадяни можуть підтримати військових? І чи відчуваєте ви цю підтримку?

– У прифронтовому місті дуже багато військових, десь до 90%. У цивільному житті люди підходять до мене, дякують за службу. Громадянам теж важливо відчувати свою причетність і значущість. Був випадок: до мене на Майдані підійшла жінка й сказала, що в неї там син. Запитала, чи може вона мене обійняти. На емоційному рівні людина віддає тобі щиру підтримку і дає зрозуміти, що їй не байдуже.

«На війні коти – це терапія»

– У багатьох підрозділах є тварини. А у вас?

– Є. До нас прийшла киця просто перед моїм виїздом. Ми її годували, вона всім під ноги лізла, заспокоювала.

У нас було дві кішки – і кожна зміна їх доглядала. Забрати з позиції не завжди можливо: інколи ситуація змушує евакуюватися дуже швидко. Але коли можемо – передаємо волонтерам, а вони вже знаходять домівки.

Тварини на війні – це тепло, яке жодна броня не замінить.

– Чи знаходите ви час для читання і яку літературу обираєте?

– Так, читаю. У Вінниці в мене вже зібралася друга бібліотека. Зокрема, читаю Роберта Гріна «33 стратегії війни», «48 законів влади», Сунь-дзи «Мистецтво війни», Костянтина Ульянова «Броньований розум». Можливо, колись і своє напишу. Поділитися є чим.

На завершення розмови Артур каже: «Не можна всіх військових зводити в одну категорію. Кожен – окрема людина зі своїм минулим, болем, досвідом і причинами бути там. Ми не знаємо, які таємниці ховає форма, хто який шлях пройшов, щоб бути в цих обставинах. Не варто робити однакові висновки про всіх».

Його історія – про свідомий вибір, особисту відповідальність і про те, що спокій – це не відсутність страху, а вміння діяти попри нього.

Вікторія ІВАНЬКО, Катерина БУДУЛАК