Історія Олександри «Мишки» Гориславець, вчительки з Херсонщини, яка вступила до лав ЗСУ та одна з найперших у Вінницькій області підписала «Контракт 18-24»

– Розкажіть про себе: яким було життя до повномасштабного вторгнення та чим займалися до того, як пішли служити?

– Нині я діюча військова, бойовий медик взводу логістично-евакуаційних безпілотних наземних систем. Родом з Херсонщини, а саме зі Скадовського району, працювала вчителем музики та педагогом-організатором у школі, в якій сама ж колись навчалась. Повномасштабне вторгнення я зустріла вдома, на кордоні з Кримом. Декілька місяців я перебувала в окупації, але згодом у мене вийшло виїхати. Надалі я почала волонтерити та брала участь у благодійних концертах.

– Чи пам’ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте піти у військо? Що стало поштовхом для такого рішення?

– Взагалі це була мрія дитинства, але коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що це неминуче. Почала активно допомагати військовим, так як на той момент я все ще працювала в школі. Потім переломним моментом стала смерть мого хорошого друга, який загинув під Вовчанськом. Світла пам’ять герою.

– Наскільки мені відомо, ви одна з перших у Вінницькій області, хто підписав «Контракт 18-24» та отримали за це нагороду до Дня українського добровольця. Розкажіть про це детальніше.

– Так, хоча у мене навіть не було цього на думці. Я взяла відношення у свою, на той час, бригаду і пішла в ТЦК з ним, пройшла медогляд і чекала БЗВП. Приїхавши туди я була налаштована підписати контракт на 3 роки, але згідно з новим законом у мене була можливість підписати тільки на рік. Так як я доброволець, отримала нагороду від Вінницької військової адміністрації. Також я отримала відзнаку від свого регіонального управління ОК «Південь», бо зараз виконую бойове завдання на Гуляйпільському напрямку.

– Чи були у вас сумніви перед підписанням контракту?

– На той момент я уже твердо вирішила, що я маю бути корисною, допомагати хлопцям, маю зробити так, щоб якомога більше військовослужбовців вижило.

– Як відреагували рідні та друзі на ваше рішення?

– До певного періоду я замовчувала те, що я взяла відношення, що проходила медогляд і те, що планую підписати контракт. Перед самим БЗВП дізналася моя родина і вони мене підтримали. Це дуже важливо мати надійний тил, надійну сім’ю, яка тебе підтримає в будь-який момент. Друзі дізналися згодом, деякі відсіялися, з деякими ми до цих пір підтримуємо один одного. Я як зараз пам’ятаю слова, які сказав мені мій дядько, який також є військовим. Коли я йому розповіла про своє рішення стати бойовою медикинею він сказав: «Саш, тебе там не має бути», і така в нас була пауза, після якої я спитала «А хто там має бути?». Нікого не має бути на війні. Війна – це про страхи, про біль і втрати. Але ми маємо робити все, щоб наближати нашу перемогу.

– Чому ви обрали саме посаду бойової медикині?

– Я обрала посаду бойового медика тому, що від своїх друзів та від знайомих я чула багато про недостатню першу медичну допомогу, яка надається саме при поранені на первинному етапі, щоб знизити ампутації та смерті. Ми потрібні там, як медики.

– Який момент у вашій роботі був найемоційнішим?

– Взагалі робота бойового медика дуже емоційна і це не завжди хороші емоції, але найбільш, мабуть, мені запам’ятовуються молоді хлопчики 18-19 років, які майже не жили в цивільному житті, не бачили нічого, окрім армії і ти розумієш, що знаходишся біля найкращих. Найкращі чоловіки та жінки найкращої країни. Не можна виділити якийсь один момент, тому що їх безліч. Взагалі найкраще в роботі бойового медика, коли все виходить та немає втрат.

– Що ви відчуваєте, коли розумієте, що змогли врятувати життя?

– Це, мабуть, відчуття того, що ти тут дійсно потрібний, що ти важлива ланка в цьому підрозділі і це, мабуть, найкращі емоції.

– Чи бувають моменти страху, як ви з ним справляєтесь?

– Звісно, страхи бувають у кожного. Це нормально, коли люди бояться, але для мене найстрашніше не встигнути надати допомогу, не встигнути довезти. Ти розумієш, що кожен з цих хлопців та дівчат чийсь брат, тато, син і ти маєш на собі дуже великий тягар відповідальності, який з тобою постійно.

– Чи змінила вас війна?

– Звичайно змінила, так як і всіх. Війна змінює людей, бо змінюються цінності. Коли ти в цивільному житті, цінності набагато масштабніші, а коли ти військовий, ти цінуєш гарячий душ, каву і просто кожен день ти прокидаєшся і це вже дуже класно.

– Чого вам найбільше не вистачає із цивільного життя?

– Те, що не вистачає військовим з цивільного життя – це сон. Просто виспатись.

– Чи є місце, в яке ви найбільше хочете повернутись після перемоги?

– Так, я з Херсонщини і мій дім в окупації. Мрію про те, щоб я змогла повернутися додому і пройтись по рідним вуличкам.

– Якщо б ви могли сказати собі щось до війни – щоб це було?

– Єдине, що я собі сказала б – це нічого не боятися.

– Що для вас сьогодні означає дім?

– Сьогодні дім там, де мій рюкзак.

– За що, на вашу думку, українці тримаються навіть у найтемніші часи?

– За всю історію існування України, коли виборювала свою незалежність, права. Ми вільний народ вільної держави і це закладено в нашому генетичному коді.

– Як ви уявляєте Україну після перемоги?

– Хочу вірити в те, що ми повернемо свої кордони, і Україна буде вільною країною, тому що ми вже перемогли. Перемогли над собою.

 Спілкувалася Надія КОВАЛЬ