Олексій Іщук – захисник України з позивним «Скіф», який пройшов складний шлях від служби в поліції до бойових завдань на сході України. Він воював на Харківщині та Донеччині, де під час виконання завдання отримав важке поранення. Сьогодні Олексій повернувся до цивільного життя і працює в Одеському державному університеті внутрішніх справ на посаді помічника ректора по роботі з ветеранами. Окрім цього, проводить лекції для студентів, ділиться власним досвідом служби та допомагає ветеранам адаптуватися до цивільного життя.
Юність
– Розкажіть про себе: де народилися та яким було дитинство?
– Я народився та провів дитинство в рідному селі Огіївка на Вінничині. Змалку захоплювався фільмами на військову тематику та любив активний спосіб життя. Зокрема, постійно проводив час з друзями: бігали, грали різні ігри, особливо любив “стрілялки”. Батьки на мене ніколи не скаржились – я був тихим та спокійним хлопцем, але водночас дуже активним і спритним.
Професія поліцейського
– Чому Ви обрали професію поліцейського? Що стало вирішальним моментом у виборі професії? Та де навчалися?
– Після школи я вирішив пов’язати своє життя з правоохоронною діяльністю. У 2017 році вступив до Одеського державного університету внутрішніх справ на спеціальність «Правоохоронна діяльність». Під час навчання старався добре вчитися і поєднувати навчання з роботою. Хоча, як і всі студенти, іноді любив поспати на лекціях. Частина навчання припала на період пандемії, тому багато заліків здавав дистанційно. Але на екзамени з тактичної, вогнепальної та фізичної підготовки доводилося їхати та складати їх особисто. Після закінчення університету я вступив до Житомирського навчального центру підготовки поліцейських, де пів року проходив початкову підготовку.
– Після закінчення університету Ви одразу пішли на службу?
– Так. Після навчання я пройшов необхідні тести на знання правил поводження зі зброєю, усе успішно склав і почав працювати в секторі реагування патрульної поліції. Перші дні були важкими через нову обстановку та відповідальність. Найскладніше було писати перші службові документи – на це могло йти майже пів години, щоб усе було правильно. Але з часом звик, і працювати стало значно легше.
Служба в бригаді «Лють»
– Як Ви потрапили до бригади «Лють» та яким був Ваш перший бойовий вихід?
– Після початку рекрутингу я вирішив приєднатися до бригади «Лють». Я був одним із восьми людей, які перевелися до цього підрозділу, для мене це був свідомий вибір – хотілося бути там, де я можу бути максимально корисним. Перші три місяці навчання були досить складними. Було важко зорієнтуватися, багато чого було незрозуміло, інколи виконували роботу, яка здавалася не зовсім пов’язаною із завданнями. Але великим плюсом була військова підготовка, яка дала важливі знання та навички. Мій перший бойовий вихід був у Донецькій області – у районі Кліщіївки під Бахмутом. Також ми працювали в таких населених пунктах як: Курдюмівка, Майорськ, Часів Яр. Після цього нас вивели на відновлення, а пізніше ми зайшли до Харківської області – у Вовчанськ. Згодом знову повернулися до Донецької області, де під час бойового завдання я отримав важке поранення внаслідок влучання ворожого дрона.
– Розкажіть про той момент служби, який найбільше Вам запам’ятався?
– Найбільше запам’ятався перший вихід – тоді ніхто до кінця не знав, що робити та було багато невизначеності. Один із фактів про мене – я не люблю йти першим, особливо коли маршрут незнайомий. Коли мені доводилося йти попереду, завжди щось траплялося. Одного разу вночі ми вирушили на виконання завдання, де я йшов першим, і всі тримались за мною, дорогою ми тричі заблукали, а коли вже знайшли дорогу, почався обстріл, і ми були змушені повертатися назад.
– Чому Ваш позивний “Скіф”?
– Я обрав його сам, в той момент потрібно було швидко придумати позивний і не використовувати ім’я чи прізвище. До того ж на Вінниччині є Скіфські вали – це теж вплинуло на вибір.
– Що найбільше мотивувало Вас під час виконання бойових завдань?
– Найбільшею мотивацією для мене є побратими та розуміння, що ти відповідаєш не тільки за себе, а й за інших. Один із найважчих моментів був восени 2023 року під Курдюмівкою. Ми йшли на оборону, я ніс кулемет, багато води, боєприпаси та лопату. Найважче було довго нести важкий кулемет і так і не використати його. Водночас одним із найважливіших моментів було, коли під час обстрілу поранило нашого побратима, але нам вдалося його врятувати. У такі моменти розумієш, що, навіть врятувавши життя людині, ти маєш продовжувати йти далі заради себе та всіх. Були й кумедні ситуації, які я згадую та досі посміхаюсь. Наприклад, одного разу вночі ми йшли стежкою і потрапили до невеликого яру. Кожен, хто йшов, падав у нього. Ми попереджали наступного, але він усе-одно падав – так було з кожним.
Поранення
– Розкажіть, як змінилося Ваше життя після поранення?
– Після поранення життя змінилося досить сильно. З’явилися нові труднощі, потрібно було звикати до нових умов життя та проходити тривалу реабілітацію. Важливо було не втратити силу духу та віру в себе. Найбільше мені допомагає підтримка близьких людей, яка дає сили рухатися вперед.
Реабілітаці та досягнення
– Де зараз працюєте та чим займаєтесь?
– З 2025 року я працюю помічником ректора в Одеського державного університеті внутрішніх справ по роботі з ветеранами. Моя робота полягає в допомозі ветеранам, а також навчанні майбутніх правоохоронців, розповідаючи про професійні знання, ділюся власним життєвим досвідом і відповідаю на запитання, які їх цікавлять.
– Ви маєте чимало відзнак і нагород. Розкажіть, будь ласка, які саме нагороди отримали та що вони для Вас означають?
– За час служби я був нагороджений кількома відзнаками. Серед них – медаль «Захиснику Вітчизни», відзнака Сухопутних військ «За особисту хоробрість», відомча заохочувальна медаль МВС «За відвагу в службі», відзнака Президента України «За оборону України», Срібний хрест та орден «За мужність» ІІІ ступеня. Для мене ці нагороди – це не лише особисте визнання, а й пам’ять про службу, побратимів і спільно виконані завдання. Вони нагадують про відповідальність, яку я ніс, і про людей, разом із якими довелося пройти складний шлях.
