26 квітня минає 40 років з дня Чорнобильської катастрофи. Ця дата змінила долю та історію мільйонів та екологію всієї планети. З нагоди вшанування цієї річниці колишній інженер міжміського телефонного та телеграфного зв’язку Сергій Музиченко, який у 1987 році проводив зв’язок у Чорнобилі, погодився розповісти про події того часу.

– У чому саме полягала ваша робота зі зв’язком?

– Я обслуговував обладнання міжміського телефонного та телеграфного зв’язку. Контакти в нас були з Мінськом, Києвом та московою та з обласними центрами України. Також в мої обов’язки входило робити інкасацію, тобто знімати гроші зі службових телефонів, оскільки люди постійно дзвонили додому тільки з переговорного пункту. За день я міг кілька разів робити інкасацію.

– Чи знали ви заздалегідь, в яких умовах вам доведеться працювати?

– Знав, нас повідомили де ми будемо жити та працювати. Проводили зв’язок ми у місті Чорнобиль, а проживали в Зеленому Мисі. Це близько тридцяти кілометрів від Чорнобиля.

– Якими були ваші перші враження, коли ви прибули на місце?

– Мене здивувало те, що людей там було дуже багато, неначе у вулику. Я перебував там з 8 червня по 10 липня. Усі будинки на той момент були покинутими, а природа ще тоді не зазнала впливу від радіації. Ми навіть їли там полуницю та ловили рибу, і дозиметри не показували перевищень норми в цих продуктах.

– А взагалі яким був рівень радіації там під час вашої роботи?

– Ми знаходилися в центрі Чорнобиля, де був застелений новий асфальт. Кожного ранку, в обід і ввечері машини поливали все водою, тому рівень був близько 19 мікрорентген. Це близько норми. Але якщо відходити від центральних доріг, то було і 37, і 47, і вище.

– Яких заходів безпеки ви дотримувалися?

– Три рази на день приймали душ. Через день у нас було прання робочого одягу та взуття. Коли ми йшли в столову, чи в інший заклад – там стояли турнікети, і міряли радіацію. Якщо в тебе вона перевищувала норму, відправляли купатись та переодягатись в інший одяг. Але душ, мабуть, був для нас найкращим захистом.

– Чи відчували ви страх за своє здоров’я?

– Ні, не відчував. Я ще був молодим, і не хвилювався за це. Тоді мені було двадцять три роки.

– Представники яких професій працювали поряд із Вами?

– Були військові-зв’яківці, яким ми надавали зв’язок. Також було поштове відділення та міжміський переговорний пункт. Людей працювало багато.

– Чи усвідомлювали ви тоді масштаб катастрофи?

– Усвідомлював, тому що одного разу я сам просив щоб мене туди відправили. Я був в десятикілометровій зоні від реактора, це був контрольно-пропускний пункт «Лелів». Там я теж виконував свою роботу.

– Який момент ви запам’ятали найяскравіше?

– Я запам’ятав те, що до нас приїжджала делегація з Японії. Перед їхнім приїздом за два дні перестелили весь асфальт у центрі Чорнобиля та посадили клумби з квітами. Це відбувалось просто в нас на очах. Мене здивувало те, що це зробили так швидко в Союзі, бо ж з іншої країни ж приїжджають…

Спілкувалася Олександра БОЧКОВСЬКА