У 17 років більшість лише починає замислюватися, ким хоче бути в майбутньому. Та для курсантки Національної академії сухопутних військ
Владислави Вінніченко це питання вже давно вирішене. Вона обрала один із найскладніших напрямів у війську — піхоту. У розмові вона поділилася, коли
зрозуміла, що її шлях — це армія, як на цей вибір відреагували рідні та що стало для неї найбільшим випробуванням під час навчання.

— Що допомогло тобі так рано визначитися з вибором професії?

— Остаточно я визначилася зі своїм шляхом у 8 класі, ще до початку повномасштабної війни. Тоді я надзвичайно обожнювала історію України і
завжди цікавилася її минулим та героями. Завдяки моїм хрещеним, які служили у війську (один із них був учасником АТО), у мене поступово зародилася
любов до армійських пісень, потім — до військової форми, а згодом і до Збройних сил України. Особливо чітко я зрозуміла, що хочу стати військовою,
коли вперше одягнула форму, яку привезли з Донецька. Після початку повномасштабної війни відчуття, що я хочу служити в ЗСУ, тільки посилилося. Єдине, що мене зупиняло, — це вік. Коли тобі 14 років, ти не можеш нічого зробити, окрім благодійності та донатів. Уже тоді я почала цікавитися вступом до військових навчальних закладів, читала, що потрібно для вступу. Але для цього потрібна повна середня освіта, якої в мене ще не було. Я дуже хотіла вступити хоча б до військового ліцею, але мої рідні були проти. Тому я продовжила навчання у рідній школі. Після випуску почалася нова сторінка мого життя — я вступила до Національної академії сухопутних військ.

— Чому ти обрала саме піхоту, адже це один із найскладніших напрямів?

— Так, піхота — один із найскладніших військових напрямів, але я люблю адреналін і не люблю сидіти на місці. Зрозуміла, що це єдиний напрям,
який мене по-справжньому цікавить.

— Як на твоє рішення відреагували батьки та друзі?

— Мама не була проти мого вибору. Більшість моїх рідних і знайомих, зокрема й бабуся, хотіли, щоб я вступила на історичний факультет. Я теж розглядала цей варіант, але серце вже давно було віддане військовій справі. Хоча багато знайомих намагалися мене відмовити, я настільки хотіла служити, що не брала їхніх слів до уваги. Водночас багато людей мене підтримали: друзі, вчителі, а з часом і бабуся змирилася з моїм вибором. Тож мої рідні зрештою просто прийняли той факт, що мене в цьому рішенні переконати неможливо.

— Що виявилося найскладнішим у перші місяці навчання?

— Найскладніше — це те, що ти далеко від дому, рідних і друзів. Ти не можеш просто побачитися з ними, поговорити, поділитися тим, що у тебе на душі.
Особисто для мене навіть зараз найважче те, що я не знайшла людей, з якими могла б відверто поговорити про свої переживання та проблеми. Не вистачає звичайного спілкування. Також складно через постійні нічні тривоги, наряди та недосипання. При цьому потрібно обов’язково йти на навчання та на полігон. Час для сну дають дуже рідко, тому постійна втома теж впливає на навчання і працездатність.

— З якими труднощами ти зіткнулася, як дівчина в армії?

— Дівчиною бути непросто загалом, а в армії це ще складніше. Дуже часто чоловіки кажуть: «Та ти в окопах сидіти не будеш, будеш документи писати».
Для мене це табу. Я прийшла в армію не папери писати і не каву носити. Я обрала службу за своєю спеціальністю, щоб віддавати свої сили й знання
на користь України, допомагати наблизити її перемогу та звільнити наші території, щоб наша держава залишалася єдиною та цілісною. Мій шлях у
піхоті спрямований на захист країни, підтримку бойових підрозділів і наближення перемоги над ворогом.

— Що допомагає не здаватися у найважчі моменти?

— Мені допомагає думка про те, ким я хочу бути в майбутньому і що я зможу зробити для себе та нашої держави. Також величезну підтримку
дають рідні люди: мама, бабуся, друзі, моя наставниця та хрещені. Саме завдяки їм я тримаю баланс і впевнено йду до своєї мети.

— Чи є людина або приклад, який надихає тебе?

— Мене надихають люди-герої. Наприклад, Герой України Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі», який віддав своє життя за свободу та незалежність нашої країни, загинувши у бою під Бахмутом. Його мужність, відданість і прагнення боронити цілісність України назавжди залишиться світлим прикладом для
багатьох. Також для мене героями є мої хрещені, адже саме завдяки їм я знайшла своє місце. Це люди, які дають мені сили рухатися вперед.

— Якою ти бачиш себе через 5–10 років?

— Я не знаю, якою буду через рік, місяць чи навіть день. Але хотіла б бачити себе хорошим командиром і справедливою людиною. Хочу залишатися чесною із собою, не піддаватися спокусам і, перш за все, залишатися людиною.

— Що б ти порадила нашій молоді?

— Нікого не слухайте, йдіть до того, чого справді бажаєте. Хтось завжди буде казати, що у вас не вийде або що це вам не потрібно. Ви — творці свого життя.
Не обертайтеся назад, не втрачайте надії й робіть усе для своєї мрії.

Спілкувалася Вікторія ОНИЩЕНКО