«НЕ ЗНАЮ, ХТО ТВІЙ БОГ, А МІЙ – ЦЕ УКРАЇНА»: 10 ФАКТІВ ПРО ВОЛОДИМИРА ВОВКОДАВА – ЛЕГЕНДАРНОГО КРАЄЗНАВЦЯ

Жмеринка славиться відомими особистостями і працьовитими людьми, які тут народилися або працювали і своєю діяльністю прославили Жмеринку на весь світ.

Ми зібрали 10 цікавих фактів про видатного земляка, які варто знати кожному.

Портрет В. Вовкодава, пам’ятник У. Кармалюку, фото авторки під час підготовки матеріалу

Доля завела до жмеринської землі

Володимир Вовкодав народився 15 грудня 1926 року під Летичевом на Поділлі. А через роки доля завела його у село Кармалюкове (колишня назва села Головчинці). Нині це Жмеринська громада. Тут Володимир Петрович працював завідувачем фельдшерсько-акушерського медпункту. Завдяки наполегливій праці і його клопотанню у селі відкрили перший типовий медпункт з кабінетами, аптекою, новою медичною апаратурою. У селі Володимир Петрович знайшов своє кохання – акушерку Лідію Микитівну, виростив з вірною дружиною двох синів.

Його рід походить від козаків

Прапрадіди Володимира Вовкодава – сини козачого роду. А його першим учителем був рідний дідусь Прокіп – суворий, але справедливий чоловік. Він вмів чи не найкраще від усіх розповідати допитливому внукові про історію свого краю. Саме від дідуся хлопчик вперше почув про подвиги легендарного Устима Кармалюка.

Заснував музей Устима Кармалюка

Завдяки краєзнавцю, село Головчинці, де народився Устим Кармалюк, і де жив Володимир Вовкодав, тепер називається Кармалюкове. У цьому селі Володимир Петрович заснував двоповерховий музей імені народного месника Устима Кармалюка. Тут часто проводять екскурсії та цікаві зустрічі з молоддю. Наперекір радянській владі, яка ставила пам’ятники своєму вождю, він поставив пам’ятник Устиму в Летичеві, біля в’язниці, де перебував народний месник, та в рідному селі.

Ініціював маршрут Жмеринка-Кармалюкове

Місцеві жителі розповідають, що Володимир Вовкодав дбав про благоустрій села. Саме завдяки йому було відкрито перший в районі сільський автобусний маршрут «Жмеринка-Кармалюкове».

Політв’язень у 17 років

Зовсім юним Володимир Вовкодав вступив до революційно налаштованої організації ОУН-УПА, розповсюджував націоналістичну літературу, листівки. За доносом односельця чекісти арештували 17-річного Володю Вовкодава. Під час обшуку у нього вилучили підшивки окупаційних газет «Вінницькі вісті» та «Український голос», контрреволюційні націоналістичні листівки з антирадянськими закликами ОУН, щоденник із записами-роздумами про сталінізм, голодомор, визвольну боротьбу повстанців. Три з половиною місяці чекав винесення вироку. За цей час його було переведено до вінницької тюрми. 2 листопада 1944 року суд виніс вирок, як зраднику Батьківщини, – розстріл, який було замінено роботами терміном на 17 років у далеких воркутинських таборах з позбавленням громадянських прав протягом 5 років після відбуття покарання. З цього дня він став політв’язнем. Спочатку перебував у тюрмах Летичева, Проскурова, Вінниці, а потім була важка дорога до Воркути, де відбував ув’язнення за любов до України. Дистрофія, ексудативний плеврит, переламана в шахті права рука і травма голови, побої від конвойників – мітки, що лишила каторга Вовкодаву на все життя.

Борець за вільну і незалежну Україну

Володимир Вовкодав боровся за Українську державу в лавах «Руху», «Просвіти», «Меморіалу», історичного клубу «Холодний Яр». З 1996 р. Володимир Вовкодав – член Національної спілки журналістів України.

За порадою вчителя зі Жмеринки Михайла Солоненка Володимир Петрович почав збирати в Кармалюковому і довколишніх селах оповідки про народного героя України Устима Кармалюка. Вивчав його життя і діяння, проводив пошукові дослідження місця поховання народного месника, зустрічався із старожилами, фіксував спогади-свідчення нащадків, знайомився з матеріалами досліджень попередніх краєзнавців. Володимиру Вовкодаву все ж таки вдалося знайти місце поховання Устима Кармалюка та встановити пам’ятний знак на могилі народного месника.

З 1965 року він був активним членом Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури. Налагодив зв’язки з краєзнавцями, літераторами Вінниці, Жмеринки, Летичева, Кам’янця-Подільського, Хмельницького. Брав активну участь в обласних та всеукраїнських історико-краєзнавчих наукових конференціях.

Володимир Вовкодав ініціював присвоєння Жмеринці статусу міста обласного значення

Наукові дослідження і згадки сучасників свідчать, що зустрічаючись із представниками громадськості та влади, Володимир Вовкодав радив об’єднати село і містечко – Велику і Малу Жмеринки. Історичний момент стався і на звернення відреагувала Верховна Рада: Жмеринка отримала статус міста обласного підпорядкування.

Записав 2000 народних пісень

Володимир Вовкодав збирав фольклор. Він записав 2000 народних пісень, сотні легенд, переказів, усмішок, приказок, повір’їв, замовлянь, тлумачень снів, прізвиськ, топонімічних назв, діалектизмів, які увійшли до збірників «Весільні пісні» (1982), «Народні оповідання» (1983), «Калинова сопілка» (1989), «Український сонник» (1991), «Голод-33: народна книга-меморіал» (1991), «Євшан-зілля» (1992), «Народні повір’я» (1994) та «Подільські криниці» (1994). Видав власні фольклорні записи про Устима Кармалюка «Останній гайдамака» (2001), сатиру на совєтську владу «Правда очі коле» (2003), збірку «Людське око бачить глибоко» (2006).

Про «П’ятий кілометр»: жахливі сторінки історії Жмеринки – у дослідженнях Володимира Вовкодава

У Жмеринці старожили так називали територію від нинішнього заводу «Сектор» до паливного складу. Там було поле, яруги, кущі глодини, бузини, а тепер все забудовано. Під час першої світової війни, приблизно із 1915 року, на тих місцях знаходився досить великий табір австрійських військовополонених. Ну, звісно, чимала територія, собаки, колючий дріт, охорона. Гинуло тоді багато полонених, бо ж у таборах завжди різні епідемії. Біля табору цих мерців і закопували. А вже в 1919 році там перебували інтерновані більшовиками січові стрільці. Дуже «качав» тоді тиф. Говорили люди, що більше десяти тисяч викосила ота страшна біда.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня

Володимир Вовкодав – лауреат літературно-фольклорної премії ім. Павла Чубинського (1996), премії «За подвижництво у державотворенні» ім. полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ст. А в 2010 року відомому краєзнавцю та етнографу було вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня.