Є місця, які не виходять із голови. Навіть коли ти давно там не був. Для мене це моє село. Там усе якось інакше. Повільніше. Спокійніше. Там не треба нікуди поспішати. Я пам’ятаю дорогу, по якій ходила сто разів. Пам’ятаю двір, запах повітря, вечори, коли просто сидиш і нічого не відбувається, але тобі добре.
І прикол у тому, що тоді це здавалося звичайним. Ну село і село. Хотілося швидше вирости, поїхати кудись далі, в “інше життя”. А зараз розумієш, що саме там було щось дуже справжнє. Бо дім – це не про стіни. Це про людей. Про тих, хто тебе знає ще маленькою. Хто бачив тебе різною і все-одно поруч. І ти навіть не помічаєш, як звикаєш до цього. Думаєш, що так буде завжди.
Час іде. І ти вже не так часто приїжджаєш. У всіх свої справи, своє життя. І в якийсь момент ловиш себе на думці, що сумуєш не за місцем навіть, а за тими моментами. За простими розмовами, за тишею, за тим відчуттям, що все нормально. І ще згадуються дрібниці, на які колись взагалі не звертала уваги. Як скрипить хвіртка. Як хтось кличе з подвір’я. Як пахне вечеря з кухні. Саме ці дрібниці чомусь б’ють найсильніше.
Трохи страшно, що ми часто не цінуємо це вчасно. Не говоримо важливі слова. Не проводимо достатньо часу разом. Бо здається, що ще встигнемо. А потім сидиш десь зовсім в іншому місці, відкриваєш фото або просто згадуєш – і різко накриває. І ти розумієш, що твій дім нікуди не зник. Він просто тепер всередині.
І, чесно, інколи хочеться просто повернутись назад. Не назавжди. Хоча б на день. Просто побути там і відчути, що ти ще той самий. Просто пройтись тією ж дорогою і нічого не змінювати.
Мабуть, дім – це така річ, яку починаєш розуміти тільки тоді, коли трохи від нього віддаляєшся. І вже нічого не здається таким “звичайним”, як колись.
