Як у виставковій залі Вінницької обласної організації художників України
проходить тематична весняна виставка картин
«Дозвольте, будь ласка, вийти», — кажу я до пасажирів переповненого в час пік трамваю і вже за мить вдихаю свіже прохолодне повітря. В голову припікає сонце, але холодний вітер нагадує — весна тільки почалася, тож справжнього тепла потрібно ще почекати. Із цими думками я іду далі. Навколо воркочуть голуби, які вже настільки звикли до людей, що навіть не тікають, коли ти йдеш прямо до них. Одна птаха з цікавістю зиркає на мене, ніби запитуючи: «Що ти тут забула?». Це ще більше піднімає мій настрій, адже приходить справжнє усвідомлення того, що природа нарешті прокинулася — настала весна…
Сама ж продовжую йти до виставкової зали Вінницької обласної організації художників України. Сьогодні один з останніх днів, коли можна відвідати тематичну виставку картин під назвою «Весна іде, красу несе!», присвячену цій квітковій порі року. Підійшовши ближче до зали, чую розмову трьох дівчат, котрі з захопленням розглядають картини митців крізь вікна. Одна з них каже: «От би й мені так. Було б класно, якби я намалювала картину, і її також повішали тут». Подруги дівчини погоджуються з нею та підбадьорливо кажуть, що в майбутньому все можливо. Я ж зупиняюся лише на хвильку, щоб швидко оглянути твори мистецтва, але завмираю. Дивлюся на них і мимоволі затамовую подих. І хоч вони абсолютно різні в плані ідеї, стилю чи кольорової гами, але всі мають однаковий гіпнотичний ефект. Окрему увагу зосереджую на картині кота, який, на мою думку, має ну занадто мудрі очі, і якими він ніби намагається зазирнути в душу. Після того як гра в “дивоглядки” з пухнастим закінчується моєю поразкою, я нарешті заходжу в приміщення.
Зала зустрічає мене суцільною тишею, не чути навіть стукоту черевиків інших відвідувачів. Усі ніби бояться порушити цей маленький всесвіт, який утворився тут. Я ж підходжу ближче й починаю уважно розглядати твори мистецтва (окрім живопису, в експозиції також представлені скульптури та ще
деякі твори декоративно-прикладного мистецтва). Кожен витвір підписаний. Я починаю читати, хто був автором цих шедеврів. На жаль, знаходжу лише одне знайоме прізвище — Олена Муравко. Вона раніше проводила виставку своїх творів живопису під назвою «Світ мрій» у виставковій залі музею М.Коцюбинського. Познайомитися з іншими митцями та їхніми картинами я планую трішечки згодом. Тим часом мою увагу привертають дві літні пані, що з ентузіазмом обговорюють картини та сенс, закладений у них автором. Зрештою вони підходять до працівниці, аби запитати ціну декількох картин. Тож консультантка, не зволікаючи, подзвонила до митця, коротко пояснила ситуацію та запитала чи не зміг би він приїхати. Відповідь чоловіка стала справжньою неочікуваністю для всіх, хто чув розмову. «Вони не продаються, я малював їх для душі», — мовив митець. І хоч працівниця не планувала здаватися та все продовжувала переконувати його змінити рішення, художник виявився впертішим. Зрештою, дві пані пішли без картини, але, дивлячись на їхні щирі усмішки, було зрозуміло, що виставка принесла їм тільки позитивні емоції.
Справжнім сюрпризом стала зустріч з художником Ігорем Куликом. На жаль, митець дуже поспішав, тож мені не вдалося взяти у нього інтерв’ю, але
він коротко прокоментував ідею виставки: «У нас не було якоїсь конкретної задумки для проведення цієї виставки. Вона сезонна, тож проводиться щороку, так само як літня, осіння і зимова. Всі твори тут об’єднані загальною темою весни й пробудження природи». Після чого він показав власні картини та пішов. Я ж просто стояла і зачаровано дивилася на них. У голові виникла думка: «Якщо щось і здатне достукатися до людей — то це мистецтво».
Коли я вже хотіла помаленьку йти, згадала про зошит із відгуками, який привернув мою увагу, як тільки зайшла. Погортавши його, прочитала багацько приємних слів, які адресувалися організаторам виставки та безпосередньо художникам. Я не змогла оминути його, тож написала дещо й від себе: «Чудова виставка картин, яка надихає та змушує затамувати подих. Дякую нашим майстрам за ці емоції!».
Після того, як я покинула залу, — знову вдихнула свіже весняне повітря. Як весна прийшла і принесла стільки краси, так і митці продовжують надихатися та створювати нову!
Дарія МЕЛЬНИК
Фото авторки
