У Вінниці відбулася колективна молитва за полеглих воїнів 56-ї окремої мотопіхотної бригади
Вінниця. 14 березня. Над містом сьогодні сонячно, однак дещо неспокійно. Свище різкий холодний вітер, що намагається пробратися під пальта жителів міста. Ми тим часом піднімаємося сходами до храму Покрови Пресвятої Богородиці. Тут, у затишних стінах церкви, вітер вщухає, поступаючись місцем густому аромату ладану й тиші, від якої аж бринить у вухах. Має розпочатися захід: молитва за полеглих воїнів, організована 56-ою окремою мотопіхотною бригадою. Посередині залу з обох боків біля ікон стоїть синє знамено із золотистими краями та емблемою бригади. На хоругві написано девіз «МУЖНІСТЬ ЄДНАЄ ПОКОЛІННЯ!» «ЗА УКРАЇНУ! ЗА ЇЇ ВОЛЮ!».
За п’ять хвилин до призначеного часу тишу розтинає жіночий голос, що лунає десь із глибини церкви, спершу тихо, але з кожною нотою все впевненіше: «Чи ти був на Голгофі…». Слова відлунням відбиваються від високих стін, врізаються в серце кожного присутнього. Чиясь рука тягнеться витерти сльозу, хтось просто заплющує очі.
Зал заповнений вщент, хоча тут немає випадкових людей. Поруч зі мною літні чоловіки та жінки: батьки, дідусі й бабусі. Є й зовсім молоді обличчя: дружини, діти, сестри й друзі. Всіх їх об’єднала 56-та окрема мотопіхотна Маріупольська бригада.
Захід традиційно розпочинається хвилиною мовчання. Опісля до зали входить отець; голос його тихий, спокійний і надзвичайно врівноважений говорить про силу молитви, про те, що вона є тим єдиним містком, який зараз пов’язує присутніх із тими, кого вже немає поруч.
На столі перед нами лежить невелика книга в суворій чорній палітурці — «Богослов’я за упокій». Десь у залі чути плач дитини, на столі перед вівтарем розкладені посмертні нагороди. Очі мимоволі починають рахувати Ордени «Хреста Героя». П’ять, десять, тридцять… Нараховую більше сорока обірваних життів, і втричі більше зіпсованих та понівечених долей.
Починається читання Євангелія. Отець виходить із вівтарної частини в центр залу, стає безпосередньо перед людьми. Після урочистого читання він тлумачить прочитане: «Кожному відведений свій час на землі. Хтось доживає до вісімдесяти, дев’яноста років. Хтось віддає своє життя в розквіті сил, як наші воїни… Для нас, християн, смерть — це не є кінцева річ, це як перехід… до кращого…».
До людей виходять двоє військових. Один із них, боєць Максим, оголошує, що зараз родинам загиблих вручатимуть символічні нагороди — ордени «Хреста Героя». Його голос лунає твердо, але коли він дивиться в зал, мимоволі відчувається, як важко йому даються ці слова.
Потім починається найважча частина — лунають імена. «Старший сержант… сержант… молодший сержант… старший солдат… солдат…».
Тим часом командир 56-ї бригади полковник Андрій Діброва вручає родинам загиблих посмертні нагороди.
Після кожного імені встає чиясь дружина, чийсь тато, чийсь син. Виходять зовсім молоді жінки, ледве стримуючи сльози, сиві батьки, маленькі діти, які ще до кінця не розуміють, чому мама плаче, коли їй вручають якусь блискучу медаль. Дехто з тих, хто отримує нагороди, сам одягнений у піксель, здебільшого жінки.
Коли всі нагороди вручено, лунає заключне слово командира. Він дякує батькам за синів, дружинам за чоловіків. Говорить про обов’язок, про честь і про те, що пам’ять про цих героїв житиме вічно, а їхня справа буде завершена.
Служба добігає кінця. Люди поволі виходять із теплого храму на вітряну вулицю. На душі тяжкий, гіркий осад, втім… разом із болем десь поміж ребрами жевріє надія, про яку говорив отець: надія на вічне життя, на ту зустріч, де вже не буде ні розлук, ні болю, ні війни. Вітер несе над Вінницею слова: «Вічная пам’ять». Несе в далекі міста й села, мимоволі нашіптуючи нечувані раніше імена.
Софія РУРАК
