Автор: Віталій ГАНДЗЮК,

декан факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент

Згадую Євромайдан 2014 року. Тисячі національно свідомих громадян, чиї полум’яні серця б’ються в унісон. У морозному повітрі – дух свободи. У руках – жовто-блакитні й червоно-чорні прапори, на вустах – заклики не коритися злочинній владі. Сніг скрипить під ногами, над барикадами здіймається дим від палаючих шин, а серед цього буремного простору – задимлений і обпалений портрет Тараса Шевченка.

Якби він був живий – він обов’язково стояв би на Майдані. Стояв би поруч із тими, хто не скорився. Нескорений борець читав би свої революційні вірші, і його голос лунав би над площею, мов заклик до свободи.

Який же він – «мій Шевченко»? Бачу його з дерев’яним щитом, у будівельній касці, із «коктейлем Молотова» в руках. Він стоїть на передовій, у першій шерензі, поруч із молодими хлопцями і дівчатами, які стали на захист гідності свого народу. Він молиться за Україну і кидає палаючу шину в бік темряви, що насувається. Він готовий віддати життя за свій народ і приєднатися до героїв Небесної Сотні, бо його слово завжди було словом боротьби і правди.

Та Шевченко не залишився лише на Майдані. Він – поруч із нами і сьогодні, у час російсько-української війни. Його поезія звучить у бліндажах і окопах, на фронтових дорогах і в серцях тих, хто боронить державу. Його рядки читають солдати перед боєм, їх шепочуть у хвилини тривоги, ними підтримують одне одного, коли здається, що сили на межі. Бо слово Кобзаря – це духовна зброя, яка додає мужності, віри і незламності.

Російські окупанти добре розуміють силу цього слова. Саме тому вони воюють не лише проти людей – вони воюють проти нашої пам’яті, культури, мови, історії. Після звільнення від рашистської окупації містечка Бородянка на Київщині світ побачив серед руйнувань і спаплюжений пам’ятник Тарасові Шевченку. Бронзове погруддя Великого Українця російські ординці розстрілювали, немов живу людину. Йому стріляли в чоло і в скроню. Очевидно, вони знали, у кого цілили. Цей акт вандалізму був не випадковим – це була демонстративна спроба вбити символ української свободи.

І водночас цей злочин став ще одним свідченням того, що імперська росія й досі боїться Шевченка. Бо його слово – це правда, яка розбиває імперські міфи. Його поезія – це голос народу, який неможливо змусити мовчати.

Та постріли не можуть убити ідею. Вони лише підтверджують її силу. Це довела інша подія – вже на звільненій українській землі. У 2022 році військовослужбовці Збройних сил України оприлюднили вражаюче відео зі звільненого міста Балаклія. Бійці зривають із великого білборда російську пропаганду з написом: «Мы с Россией один народ!». Папір падає – і під ним відкривається старий плакат із портретом Тараса Шевченка та рядками з поеми «Кавказ».

Боєць ЗСУ голосно й виразно декламує:

«І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

У цю мить стає зрозуміло: українську культуру й український дух неможливо знищити. Його не спалити ракетами, не розстріляти з автоматів, не заклеїти брехливими гаслами.

Бо Шевченко – це не лише постать з підручника і не бронза на постаменті. Це жива совість української нації.

Минають десятиліття і століття, змінюються покоління, але слово Кобзаря залишається дивовижно сучасним. Воно кличе до боротьби, до гідності, до любові до рідної землі. Його поезія – це духовний компас, який допомагає українцям не збитися зі шляху навіть у найтемніші часи історії.

І поки українці читають Шевченка, поки знаходять у його рядках силу і правду, – наша нація буде жити, боротися і перемагати.

Шевченко наш – він для усіх століть!

Він – як Ісус Христос для України!

Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть!

І вас вже не поставлять на коліна!