У затишній книгарні «Герої», де часто відбуваються літературні події, була атмосфера теплої, сімейної зустрічі. Стільці розставлені впритул, хтось стоїть обабіч, притулившись до полиць із книжками, хтось тихо перегортає щойно придбаний примірник. Тут зібралися поціновувачі українського слова, щоб стати свідками презентації прозової збірки Ірини Зелененької «Олешко».
Атмосфера була глибоко емоційною, місцями напруженою, часом світлою, з жартами, слізьми, теплом. Із перших хвилин звучали слова подяки засновниці книгарні пані Антоніні Рачок. Її родина має болісну історію втрат у війні, і це додає особливого сенсу кожній події, що тут відбувається. Література сьогодні – це не лише про естетику та задоволення, а й про переживання, про силу вистояти. «Читати сьогодні – це теж спосіб вистояти», – зауважує одна з глядачок, і ця думка ніби лине крізь увесь вечір.
Книгу «Олешко» авторка презентує разом із модераторкою Іриною Гузенко. Розмова починається спокійно, але дуже швидко переходить у глибший регістр. Йдеться не лише про тексти, а і про життя, яке за ними стоїть. «Олешко» – це збірка оповідань, що поєднує реалістичність із художнім осмисленням. У центрі історій – діти, родини, молодь, жінки й чоловіки старшого віку, які проходять через складні випробування, пов’язані з боротьбою України за свою державність.
За словами Ірини Зелененької, це історії, які «читаються на одному подиху», але не відпускають після прочитання. «Це таке намисто. Кожна історія окрема, але всі вони пов’язані», – пояснює вона.
Особливу увагу під час презентації приділили процесу створення книги. Ірина Зелененька розповіла про співпрацю з видавництвом «Букдрук», яке допомогло втілити її концепцію легкої, але змістовно насиченої книги.
Важливою є і волонтерська складова проєкту: усі кошти від реалізації накладу спрямовуються на благодійність, зокрема на підтримку фонду «Карітас», що опікується пораненими військовими та сиротами.
Не менш цікавим був діалог про художнє оформлення видання. Авторка самостійно працювала над дизайном обкладинки, поєднавши різні мистецькі
стилі: від імпресіоністичних барв до символічних образів війни та миру. Це візуальне рішення, за її словами, має підкреслити контраст між гармонією і трагедією, які співіснують у книзі. Також авторка говорить про те, що не нав’язує читачеві оцінок: «Я не той автор, який диктує, як думати. Я лише відкриваю завісу, а ви бачите».
Її тексти справді побудовані так, що голос автора ніби відступає в тінь, залишаючи простір для переживання. Водночас відчувається чітка внутрішня позиція – уважна, болісно точна.
Окремо звучить тема мови. У книзі багато діалектизмів, зокрема карпатських, а також елементів повстанської лексики. Авторка зізнається: їй важливо було передати не лише події, а й середовище – живу тканину мовлення, пам’яті, інтонацій.
«Я не знаю, чи вдалося повністю перенести вас у той світ, у передгір’я, – каже вона, – але я намагалася передати і травму, і силу цього середовища».
Жваву реакцію аудиторії викликало читання уривків. Особливо тепло сприйняли оповідання «Вівсяний місяць» – легке, з гумором і дитячою щирістю, яке авторка попросила зачитати двох гостей заходу, студентів-журналістів першокурсників. Проте вже наступні тексти змінюють тональність: авторка свідомо веде читача від наївності до глибокого осмислення реальності війни. Один із найсильніших творів – історія про бойову медикиню, яка загинула на фронті. Цей текст, як зазначила авторка, написаний максимально достовірно, без прикрас і зайвої художньої вигадки. Не менш вражає історія про вчительку, написана на основі родинної пам’яті про Голодомор. У ній – прості деталі: пиріжки, голод, обіцянка дитині. Але саме ці деталі створюють відчуття справжності. Це оповідання пробирається всередину, залишаючи осад у душі.
Ірина Зелененька зізналася: кожен текст народжується по-різному: від миттєвого імпульсу до довгого внутрішнього переживання. Але незмінним залишається одне: «Якщо можеш не писати – не пиши. Бо справжній текст з’являється тоді, коли вже не можеш мовчати».
Коли розмова переходить до питань із залу, атмосфера пожвавлюється. Одне із запитань – про баланс між достовірністю і авторським баченням. Відповідь звучить стримано, але дуже чітко: «Мій голос – це лише інструмент, у якому звучить плач і досвід мого народу».
Після цього слово беруть запрошені гості. Тональність вечора знову змінюється. Редакторка книги, Вікторія Ткаченко, говорить емоційно, з паузами, ніби підбираючи слова: ця книга – не дитяча, попри те, що її героями часто є діти. Її «важко читати, але не читати – не можна». У залі хтось киває. Хтось витирає очі.
Інші читачі, які виступали, одноголосно наголошують на багатошаровості текстів. «Читаєш про одне, думаєш про інше, а з часом розумієш – книга зовсім про третє», – звучить із глибини залу.
Презентація книги «Олешко» стала не просто знайомством із новою книгою. Це була розмова про відповідальність митця, про пам’ять і сучасність, про дитинство, яке дорослішає в умовах війни. І водночас – про надію. Бо, як не раз звучало того вечора, навіть найскладніший шлях можна пройти, якщо не втратити людяність і світло всередині.
Цей вечір виявився значно більшим, ніж просто презентація. Це була розмова про війну і пам’ять, про дитинство і втрати, про відповідальність за слова. І про те, що навіть у найтемніші часи люди продовжують шукати світло – у текстах, у голосах, одне в одному.
