Вулиця Архітектора Артинова. Сутеніє швидко, але цього вечора біля будинку 12А люди не розходяться, а навпаки підтягуються невеликими групами; струшують із парасольок дощ і зникають за скляними дверима. Там, у Культурному центрі «Галерея XXI», 6 квітня відкрилося те, що організатори назвали «виставкою-одкровенням» – персональна виставка Наталі Соми. Назва звучить дещо пафосно, але коли переступаєш поріг, приходить усвідомлення, що цього разу вони дійсно не перебільшили.
Виставка триватиме до 23 квітня, тож у вінничан та гостей міста ще є достатньо часу, щоб побачити її на власні очі. Вхід вільний, і це, мабуть, один із тих випадків, коли безкоштовне не означає «не варте уваги».
В самому залі панує особливе м’яке освітлення, а зображення на полотнах ніби й самі світяться зсередини. В експозиції понад двадцять полотен. «Білі звірі» – назва символічна, тож не варто шукати тут анімалістичних сюжетів у прямому сенсі. Це радше візуальна метафора: білий колір тут виступає як чиста сторінка, на якій кожен глядач може написати власну історію.
Перше полотно, біля якого зупиняються майже всі – це горизонтальна постать жінки, що немов висить у повітрі. Замість голови у неї велика квітка рожевого лотоса, на шиї червоне намисто. Фігура одночасно нагадує і людину, і якусь архаїчну істоту…
Поруч з картиною стоїть літня пара, жінка в окулярах уважно вдивляється в деталі, потім повертається до чоловіка: «Вона ніби світиться зсередини. Як це в неї виходить?». Секрет у техніці. Пані Наталя працює багатошарово, використовуючи лесування (напівпрозорі фарби, накладені одна на одну) у поєднанні з фактурними пастами та імітацією сусального золота. Світло, падаючи на полотно, проходить крізь ці шари, заломлюється і створює ефект внутрішнього сяйва. Здається, що картина змінюється просто на очах залежно від того, з якого боку на неї дивитися.
Хтось запитує, чому саме «звірі», адже зазвичай це слово має радше негативне трактування. Щось дике, неконтрольоване, небезпечне…
«Розумієте, — пані Наталя робить невелику паузу, підбираючи слова, — ми звикли боятися всього, чого не розуміємо. Але ж дикість – це також і про свободу. Про те первісне, що лишилося в нас від природи. Мої «білі звірі» – це те світле й дике, що живе в кожному з нас і дає сили вірити в перемогу добра».
Поруч зі мною літній чоловік уважно вивчає невелике полотно, де білий силует ніби розчиняється в синьому тлі.
– Цікаво, – каже, – наче дивишся на хмару і бачиш у ній то птаха, то рибу. А потім розумієш, що то просто хмара, і ти оце щойно сам усе додумав.
Мабуть, у цьому й суть. «Білі звірі» не нав’язують глядачеві готових сенсів. Вони радше запитують: а що ти сам готовий побачити?
Перед тим, як піти, ще раз веду поглядом по залу. На стінах близько двох десятків робіт, і в кожній свій незрівнянний, особливий подих: десь мазок лягає нервово, уривчасто, десь фарба розтікається спокійно, як молоко в теплій каві… Йти не хочеться зовсім.
Надворі дощ уже скінчився, залишивши по собі запах мокрого асфальту й першої, ще боязкої зелені. Крокую додому, а перед очима все ще стоять ті дивні, напівпрозорі силуети. І чомусь здається – ні, майже віриться, – що десь там, у вологих сутінках між будинками, справді ховаються «білі звірі». Варто лиш придивитися.
Софія РУРАК
