Слово – це не просто засіб спілкування. Це маркер культури, внутрішнього світу людини, її цінностей. І саме тому так боляче спостерігати, як у сучасному українському суспільстві дедалі більше утверджується тенденція до вживання нецензурної лексики – у побуті, медіа, мистецтві, а особливо серед молоді.
Якщо зазирнути в історію, то українська лайка ніколи не була такою агресивною й руйнівною, як той самий російський мат. Вона мала інший характер – м’якший, часто іронічний, навіть дотепний. Наші предки вміли висловити емоції без приниження людської гідності, без бруду й озлоблення. Українське слово завжди тяжіло до образності, гумору, емоційної виразності, але не до грубості.
Однак реалії змінилися. І одним із переломних моментів став початок повномасштабної російсько-української війни. У перші дні вторгнення світ облетіла фраза українського військового: «Рускій воєнний корабль, іді на…». Вона стала символом спротиву, актом непокори, концентрованим вираженням гніву й відчаю. З’явилася на білбордах, у медіа, звучала навіть перед виконанням Державного Гімну. У тому контексті це був голос нації, що захищається.
Та проблема в тому, що з часом ця емоційна реакція почала перетворюватися на звичку. Те, що було винятком у надзвичайних обставинах, поступово стало нормою повсякденного мовлення. Замість традиційного для українців звернення до Бога в молитві, замість стриманості й внутрішньої гідності – дедалі частіше звучить лайка. Можливо, це й справді була своєрідна психологічна розрядка, захисний механізм у стані шоку, страху, болю. Але чи маємо право переносити цей стан у щоденне життя?
Найбільше тривожить інше: матюки стрімко засвоює молоде покоління. Діти дошкільного віку, школярі, студенти – вони копіюють дорослих. І якщо мама чи тато дозволяють собі нецензурну лексику, то чому дитині не можна? Сьогодні лайка звучить на дитячих майданчиках, стадіонах, у шкільних коридорах – і вже нікого не дивує. Більше того, іноді складається враження, що вона стала своєрідною «сполучною тканиною» мовлення – словами-заповнювачами, без яких дехто просто не вміє будувати фрази.
Особливо болісно це спостерігати в середовищі майбутніх педагогів. Люди, покликані формувати особистість, навчати культури мовлення, самі нерідко демонструють протилежне. Яким буде виховання наступних поколінь, якщо носії знань нехтують елементарною мовною етикою?
Не можна оминути й культурний простір. Сьогодні нецензурна лексика дедалі частіше стає «художнім прийомом». Деякі автори, зокрема Лесь Подерв’янський, будують на цьому цілі тексти, збирають повні зали, де лайка подається як норма, як елемент «сміливої правди». Та чи не підмінюємо ми глибину змісту дешевим епатажем? Чи не звикаємо до того, що слово може бути брудним – і це нормально?
І тут постає складне питання: чи можливо щось змінити? Чи не рухаємося ми небезпечною дорогою, яка веде до деградації мовної культури, до наслідування чужого – тюремного жаргону, примітивізму, агресії?
Вихід, як це не банально звучить, починається з кожного з нас. І передусім – із родини. Саме в сім’ї формується мовна картина світу дитини. Якщо батьки свідомо контролюватимуть власне мовлення, пояснюватимуть, що лайка – це не норма, а ознака безкультур’я, якщо будуть не заохочувати, а зупиняти такі прояви – суспільство поступово зміниться. Бо культура – це не наказ зверху, а щоденна практика.
Ми маємо очистити своє мовлення від злослів’я, від мовних покручів, від агресії, яка руйнує не лише слово, а й людину. Українська мова – надзвичайно багата, мелодійна, образна. Вона здатна передати найтонші відтінки емоцій без жодної потреби в бруді.
І, можливо, сьогодні як ніколи важливо пам’ятати: сила українців – не лише в здатності боротися, а й у вмінні залишатися собою. У збереженні культури, мови, гідності. Бо війна минає, а слово залишається. І від того, яким воно буде, залежить, якими будемо ми.
Тож варто поставити собі просте запитання: що ми сіємо своїм словом – руйнацію чи світло? Бо слово, сказане сьогодні, формує людину завтра.
Ще один матеріал автора: https://vinvoice.vn.ua/2026/03/06/where-does-motivation-go/
Віталій ГАНДЗЮК
Фото ШІ
